"Одафін Тутуола". Мовою йоруба означає "благородний"

Джон Манч. В перекладі з румунської - просто красунчик:)


П'ять копійок від поганого копа


Гутен морген, гутен лабен або просто "хаюшкі", як прийнято казати у російськомовному інтернеті. Дивився-дивився я на цю катавасію, та й сам вирішив встромити монету до музичного автомату.

Останнім часом тільки й хотілося, що цитувати батенька Леся. Щось на зразок "...Як остопизділо купатися мені... Чи може іскупатися разок? Купатися чи не купатися? Блядські ці питання зайобують" (с). Не менше дістав періодично повисаючий до останнього часу Хайблогер. Молодь з ФХБ, яку один з місцевих модераторів необережно обізвав "школотою", бухтить з приводу того, що у коменти неможливо впихнути посилання або елементарне зображення. Та й не лише вони.

Я от особисто не вкурюю - а якого біса Обозові здався ХБ? Точніше, ні, не так - якого хуя панові Бродському здався інтернет-простір? Це не Синевир і не азовські лимани, тут бичків на снідання не наловиш. А підминати під себе ресурс, на якому склалася майже сімейна атмосфера.... Так-таки-так. Максимум, что вдалося цьому "добродію" - це спровокувати декілька трололо-атак на ХБ своїми постами. Паскудиться усе, коротше кажучи.

Он молодь кидається на Маленка, а толку? Мені ще один з тренерів у дитинстві казав "хороший чєловєк - нє профєссія". Дрів наламано багацько, а розгрібати кому, мон шер? Та нікому. Нехай пробачать мене жінки за властивий гендерний шовінізм, але звісити усе на одну пані Грищенко це все одно, що почепити на верблюда цистерну з аміаком. І "кнопочка" тут ні до чого.

Отже, де старий-добрий Хайблогер, пане Бродський та оточення? Спиздили? Так будьте ласкаві повернути. А то тільки трололо у своєму блогові банити розуму вистачає.

Джонні Манч, скандаліст, троль і просто рідкісна сволота


Открыть | Комментариев 76

Тріумфальне повернення


Гутен лабен, панове. Не дивуйтеся моїй тривалій відсутності. Насправді я завжди був поруч, оскільки зумів "оживити" свій аккаунт на ФХБ, аби допомогти колегам з сонячної Білорусі та не лише у проведенні одного цікавого конкурсу та просто викинути на люди трішки архівних записів. Але зараз я знову "на чергуванні". Радує те, що навіть за моєї відсутності День Незалежності не обійшовся без провокацій:)

З правого коліна відкачали вісім мілілітрів рідини, парасолька, що останні кілька тижнів слугувала за палицю/ милицю, знову на місці у кутку. Але через кляте похолодання (а як його чекали у липні-серпні, еге ж?) крутить спину. Вперше за останні вісім років. Але жити буду:)

Ну і трішки музики, як завжди. Сірожа-Фотограф, цього разу especially for you, як кажуть у Гарлемі.


Открыть | Комментариев 8

Вечір із Джонні Манчем. Версія 1.3


Доброго вечора, пані та панове. В ефірі знову я, сумний клоун Джонні Манч. Продовження історії про шкільних баскетбольних легенд сьогодні не буде. А ті, хто не читав першу частину, можуть надибати її тут. Втім, моя сьогоднішня сповідь теж певною мірою стосується баскетболу, адже із цього усе почалося. Мабуть, уперше я не намагатимуся дати комусь пораду, а сам попрохаю у вас якоїсь моральної допомоги. Почнемо.

 

Я нарешті трохи привів до ладу кляте коліно, аби ще позавчора сходити на футбол. Не заради забавки - на роботу. Прийшов сумним та стомленим, випив багацько розбавленої коньяком Алабами і думав, що день завтрашній не зіпсує ні чортяки, навіть якщо баскетболісти програють. А от дідька лисого. Наші перемогли, причому несподівано крупно, але я ще сумніший. Адже мені абсолютно випадково (а може не випадково) натиснули на стару рану.

Як це дивно не прозвучить, але в затятого одинака Джонні є любов усього життя. Свого часу ми було разом цілих вісімнадцять місяців, але потім.... це навіть не можна назвати протиріччям, це просто якесь дивне непорозуміння. Я був просто відрізаний від неї нею ж самою. Ні за що, просто так. Спочатку здавалося, що її мамця, впливова бізнес-леді місцевого масштабу, піднатисла на неї, адже серед вузьких кіл я мав досить хитку репутацію злодія. Але потім виявилося, що вона навіть уяви не мала про моє існування. Трохи згодом, ближче до літа сплило догори нове захоплення моєї дівчинки - її потягнуло на одностатеве кохання. Не буду брехати, коли я побачив сцену кохання вранці біля таксі, яке мало відвезти її подружку додому після вечірки у клубі, я ледь не здурів. Спроби налагодити стосунки, звичайно, були. Більше того, після дня народження спільної знайомої все ледь не пішло по-старому, але знайшлися люди, які виявилися проти примирення і зіпсували мій романтичний сюрприз....

Так ось. Сьогодні після баскетбольного матчу ми з Геником вирішили навідати стару компанію. Точніше, Геник попер мене із собою, адже він у будь-якому разі мав посадовити інваліда до маршрутки. Але ми вирішили випити по келиху пива .... і я знову зустрів її. Цього разу вона знову намагалася мене уникнути і навіть фліртувала із моїм помічником, але якось по-дитячому. На мене не глянула жодного разу, я теж намагався зробити вигляд, що не помічаю її, коли усе зрозумів. Начебто все й має так бути. Але зараз я сиджу сам, допиваю вже четверту чарку коньяку без жодного натяку на Алабаму і сумую. Ніколи не думав, що мені для повного щастя не вистачатиме однієї-єдиної людини. Людини, для якої я колись вмить перетворився на ворога? І навіть музику тягне послухати відповідно до настрою. Що робити, шановні? Адже схоже, що нічний метелик Джонні Манч починає киснути... 


Открыть | Комментариев 22

Ніч із Джонні Манчем. Спецвипуск


 

 

Гуд найт, панове блогери. Сьогоднішній спецвипуск буде дещо незвичним. Його мотив навіяла мені абсолютно бездарна гра (вже чергова) головної чоловічої баскетбольної команди України, тобто збірної. І вирішив я пригадати, як це відбувалося у мене. Адже на студентському рівні Джонні Манч не лише грав, але й попрацював тренером, як це не дивно:)

 

 

Отже, почнемо. Власне у баскетбол я потрапив років у тринадцять, коли ще досить активно займався футболом. Але після серйозної травми футбол закінчився, а бажання підтримувати форму лишилося. Мабуть, кожен дописувач, в якого класним керівником/куратором був викладач фізвиховання, пригадає, що нижче описана ситуація неодноразово відбувалася також з ним. Вчитися не хотілося нікому, більшість чоловічої публіки ледве витримувала півтора уроки, і Наталія Анатоліївна (наш керівник) винайшла чудовий метод, щоб мати нас під рукою навіть тоді, коли ми відверто валяємо дурня. У теплу пору року вона віддавала нам ключі від спортзалу, і ми перлися туди покидати м’яча. Нічого смертельного – викладачі могли скільки завгодно скаржитися на нашу відсутність, а у відповідь чули лише «усе гаразд, хлопці під контролем». Зрозуміло, що нас брали до збірних з різних видів спорту, а у баскетболі наш клас був базовим навіть тоді, коли проти нас ставили хлопців 85-86 року народження. Проте за межі міських змагань ми так і не вирвалися – не той рівень підготовки. Але в останній рік перед випуском щось корисне все ж сталося – Джонні Манч познайомився з Дмитром Каднаєм. Так-так, тим самим Каднаєм, який запалював і продовжує запалювати публіку на сцені. Та мало хто знає, що років п’ять тому в нього були просто шалені перспективи у «кошиківці». У команді своєї школи, яка славилася шикарним рівнем викладання іноземних мов і аж ніяк не спортивними досягненнями, Каднайчик був єдиною зіркою. Звичайно, він тоді ще не був на зріст метр дев’яносто з гаком і не стрибав немов скажений, але нас він обіграв самотужки (дуже цінна річ, якщо врахувати, що ми у підсумку посіли у великому фіналі четверте місце, а «іноземці» - шосте). Потім було повноцінне знайомство, причиною якого став новенький MP3-плеєр, який батько одного з наших привіз із Чехії. Колективне прослухування року середньої важкості по дорозі додому виглядало комічно, адже слухачів було близько десяти, а вух лише двоє:) Не забувайте, я веду мову про події 2003 року, коли й мобільні телефони мали далеко не усі.

 

 

Влітку моя доля вирішилася досить несподівано. Я вже збирався разом з однокласниками вступати до звичайнісінької бурси на штукатура, аж ось мені додому надійшов лист з одного коледжу, що тоді ще звався технікумом. Там досить ввічливо пропонували мені прийти із усіма документами, адже вони збирають баскетбольну команду та хочуть узяти лише найкращих. Я замислився: у школі я був лідером лише за двома показниками – перехопленнями та фолами (статистика, до речі, велася досить прискіпливо), майже ніколи не грав більше двадцяти хвилин за гру, а тут одразу! Секрет виявився досить простим. Леонід Григорович Підгайний, що колись врятував для великого футболу олімпійського чемпіона Володимира Лютого, а тоді тренував шкільну команду, був у гарних відносинах із Галиною Іванівною, яка командувала усіма спортивними справами у коледжі. І коли вона запитала, кого з колишніх дев’ятикласників можна узяти, він не вагаючись вказав на мене та Сашка Литвиненка (він же просто Летвік та Ідеальний Капітан) з паралелі. Був лише один сумнів – ми обидва виконували у команді одну й ту саму роботу та міняли найчастіше один одного. Але коли я почув, що у разі гарних виступів на навчання можна буде «покласти з величезним приладом», то на обличчі вмить засяяла усмішка. А ще цікавіше стало, коли разом з нами пішов віддавати папери … Каднай. Залишалося ще додати Мишка на прізвисько Грізлі, який ще на першому курсі за статурою був схожий на тезку Жванецького, але бігав швидко і пасував відмінно, і шалена четвірка була у зборі. Хоча разом ми на майданчик виходили хіба що захищаючи честь групи на чемпіонаті коледжу:)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

"Шалена четвірка" у повному складі: Дмитро Каднай (також відомий як Король Джунглів та Великий-Лисий-Волохатий), Михайло Причина (він же Папа Медвед та Мішка Грізлі), Олександр Литвиненко (а також Летвік та найкращий капітан команди на думку автора) та Джонні Манч, тоді відомий як просто Боб  та Літаюча Свинюка:)

 

У команди коледжу досягнень було зовсім небагато. Єдиний раз виграти щось суттєве на рівні міста вдалося лише у 1968 році. Зірка тієї команди Михайло Переходнік у наш час викладав електротехніку і звався вже Михайлом Григоровичем, але змушував усіх ніяковіти, щойно брав у руки помаранчеву кулю. Дядько у свої п’ятдесят з ґаком показував «Меджіка Джонсона» (я тоді був єдиним у команді, хто розумів, про кого йде мова), а молодь стояла поруч з відкритими ротами. Його теоретичні знання баскетболу теж були на зірковому рівні. Щоправда, коли йому пропонували очолити команду, він відмовлявся з цікавим формулюванням «жінки у армії мають командувати куховарством, а не спортротою». Пізніше я зрозумів, чому цей вираз ідеально описував положення справ у ДКРКМ (Дніпропетровському коледжі ракетно-космічного машинобудування). А поки ми грали не надто успішно, за чотири роки лише раз нагадавши про себе. Але як!

Йшов 2006 рік. У інших коледжах та бурсах готувалися до чемпіонату міста як слід, а в нас на момент жеребкування за тиждень до старту навіть не було жодного комплекту форми. Тренера офіційно теж не було. Готував нас Переходнік, незважаючи на те, що вищезгадана Галина Іванівна Єрмакова заборонила йому це робити!!! Але більше нікого не цікавила «купка безтолкових пацанчиків» (с). На форму гроші врешті-решт знайшли у «чорній касі», звідкіля зазвичай брали на похорони викладачів, ми поїхали на змагання. Жереб підкинув нам чотирьох суперників, яким ми попередні два роки лише програвали (на першому курсі ми посіли 11 місце серед шістнадцяти команд, наступного року – передостаннє серед десяти). Але який же був подив, коли ми виграли два перших матчі з розгромними рахунками. Усе робив Каднай, на якого працювала майже уся команда. Єдинми винятком був «пан» на ймення Олександр, який звик грати на чистих м’ячах, ніколи не відпрацьовував у захисті, але був у складі тому, що дико подобався Галині Іванівні – одного разу він у її присутності влучив у кошик з центрального кола майданчику:) Тому конфлікти були, і досить сильні, але начебто усе ладналося. До певного часу….

 

 

Третю гру довелося грати проти команди зварювального технікуму, яка тоді мала пряме відношення до дніпродзержинського Дніпро-Азоту, що виступав у першій українській лізі (фактично нам протистояв Дніпро-Азот-3). Каднай накидав під п’ятдесят очок, ми знову перемогли із непристойним рахунком, а після матчу Валерій Мельничук, що тренує зараз молодіжну команду Д-А, з півгодини бігав за майбутньою зіркою Фабрики Зірок (вибачте за каламбур), умовляючи Дмитра покинути усе і перейти до нього під крило. «Король джунглів» відмовився і про це не жалкував, але до фінішної прямої було ще дві гри – останній тур у групі та стиковий матч.

І саме тоді настав мій зірковий час. Як зазначав ще Підгайний, в мене від  справжнього баскетболіста не було анічогісінько, окрім шаленого бажання. Такий собі Денніс Родман на зріст метр шістдесят шість із афрокосичками:) Я жахливо кидав з будь-якої дистанції, штрафні не вмів забивати взагалі (не вмію цього і зараз), але «ліхтарі» у вирішальний момент летіли саме туди, куди треба плюс у захисті я відпрацьовував просто-таки шалено. Тоді, у зустрічі з товаришами з Придніпровська я накидав до чужого кошика двадцять три очки, чого не було більше ніде та ніколи. Але головний момент матчу стався наприкінці. Табло показувало десять секунд до фінальної сирени та рахунок 61:63 не на нашу користь, до того ж володіння було у суперників. А потім… потім було шоу. Я перехопив недбало виконаний пас, добіг до три очкової лінії та…. Не чекайте опису моменту а-ля Кобі Браянт. Я під слизнувся та впав на спину. Минуло кілька секунд, наді мною нависли двоє. аж ось я почув вже звичний вигук «Боб, пас!». Це був Каднай. Я примудрився пхнути кляту кулю поміж ніг одному з суперників, Дмитро спіймав її та викинув у бік кошика разом із сиреною. Дві секунди повної тиші – і мене несподівано підхопили та підкинули у повітря партнери. Виявилося, що Король Джунглів забив, доки я лежав на пузі та корив себе за те, що не кинув раніше, а поліз обігрувати захисника. Ззаду чувся голос Летвіка: «Всьо, пацани, ще одна гра – і бухать до посінєнія!» (с). Та для мене було важливо інше: саме у тому матчі вперше зіграв за збірну мій молодший, зведений брат по батькові. Скандаліста та ледацюгу Олександра відправили на лаву запасних, де він просидить і фінал, а Джуніор зіграв кілька хвилин та каші не зіпсував.

На передньому плані - Молодший власною персоною (дівчатам прохання не впадати в істерику:)). Спина із номером 8 належить вічному помічнику Манча Генику Букіну-молодшому. Сам Джонні у фартовій майці Міннесоти Тімбервулвс. Обережно, фото дуже розмите! (Про цих дврх кадрів докладніше у продовженні)

 

Фінал став моєю особистою трагедією. В середині другої чверті ми поступалися команді політехнікуму двадцять два очки – 12:34, нічого не клеїлося. Коли ми узяли тайм-аут, я відсунув убік Михайла Григоровича та сказав одну-єдину фразу «хлопці, не слухайте старого дурня, грайте серцем». І ми побігли. Менш ніж за хвилину до кінця гри рахунок був вже 64:67. Аж тут до мене прилетів м’яч. Я стояв у правому куті майданчика, я двічі влучив з цієї точки до цього моменту, але після третього кидка помаранчева падлюка двічі облизала дужку, збиралася впасти у кошик, але впала до рук чужого центрового. Це був кінець. У трисекундній зоні стояв абсолютно вільний Каднайчик, ще двоє були на дузі самі-самісінькі, але я потягнув на себе ковдру і програв гру.

 

 

...У коледжі нас все одно зустріли як героїв. Не зважаючи на кепські успіхи у навчанні, ми отримували стипендії та премії, нам вибачали усе, але повторити успіх не вдалося – кілька «ветеранів» отримали дипломи та пішли геть, Каднай поїхав на першу Фабрику Зірок, а ми вдвох з Грізлі (Летвік пішов працювати охоронцем за графіком 1-2 і був вже не помічник) та Молодший витягнути мертву команду не зуміли – сьоме місце серед десяти учасників. Влітку пішли й ми. Я вирішив зробити тайм-аут на рік, відпочити від навчання та міста. Але щойно я спакував валізи, як задзвонив телефон. Це була Єрмакова. «Не знаю, чи зацікавить тебе такий варіант, але мені потрібна своя людина на посаду тренера. Треба поговорити»…

 

 

ДАЛІ БУДЕ

P.S. Наостанок - трошки музики того періоду. Дмитро Каднай та гурт Креоген, ласкаво просимо:) Як на мене, піонерія українського треш-року:)

 


Открыть | Комментариев 26

Дніпро-Металіст. Трохи вражень.


По-перше, хочеться привітати Харків із несподіваною для більшості "непрохаваних юзерів" перемогою. Тим, хто здатний хоч іноді адекватно мислити, було зрозуміло, що нібито мертвий МХ візьме своє завдяки тому, чого у Дніпропетровську немає - організації гри. Але прикро, що все сталося саме так - зі скандалом.

Моя особиста думка з приводу незарахованого голу така - ані офсайду, на який намагався натякнути боковий, ані фолу не було. Передивився епізод раз тридцять з найкращого ракурсу - з боку пресс-ложі, і ось що видно: Старцев нібито ловить м'яча, але на якусь мить втрачає над кулею контроль та влучає у спину Селезньову. М'яч був ЄДИНОЮ точкою дотику між нападником та воротарем. З точки зору фізики це все одно, що стріляти з рушниці крізь подушку. Тож мій висновок - гол відмінили дарма.

Але мені прикро з іншого приводу. Тепер в керівництва Дніпра знову буде чудова відмазка - гру зламав суддя, а на такому городі, який був учора, неможливо показати якісний футбол і все тому подібне. А дурні вболівальники так само продовжують викидати гроші на квитки і вірити у чемпіонські надії. А потім закидувати поле усякою гидотою, коли хтось руйнує ідилію. Та учора її зруйнував не Даньковский, а Фініньо. Усе справедливо, як на мене. 


Открыть | Комментариев 15

Вечір із Джонні Манчем. Версія 1.2


Доброго вечора, пані та панове. Сьогодні субота, на дворі Спас, а що це значить? Так, вірно. Джонні Манч із он д'юті тудей. І поговорити справді є про що. Тож наповнюйте склянки Алабамою та починаємо.

 

За останні три дні мене обурило кілька речей. По-перше, пост одного, мабуть, поважного дядечка років сорока учора на ХБ, який розпинався кілобайтів двадцять про те, що демократія в Україні однобічна, а справжніх ультраправих не лишилося. А от дзуськи. Вибачте, пане Ю.Д. (прізвища, на жаль, не запам'ятав), але демократія в нас не однобічна. Її просто немає, і це так само очевидно, як і геніальність покійного Філіпа Нуаре. Можна зараз почати доводити, що з давньогрецької це кляте слівце перекладається як "влада народу", але де в біса ви побачили тут щось однорідне, га? Та в нас навіть на президентських виборах зазвичай голосують не за, а проти когось, що тут вже казати про якусь єдину політичну ідею. І справжні ультраправі в нас є, і дуже багато, але їх ніхто не пустить туди, де вони сидять, скажімо, у Німеччині - парламент, уряд і таке інше. А пана Тягнибока справжні чорно-червоні взагалі воліють розірвати на шматки, адже торгівля відгодованою пикою перед свитою Рината Леонідовича та відстоювання інтересів націоналістів - чотири великі різниці, як сказав би Давід Маркович Гоцман. З приводу ж кількох самоскидів бруду, які цей вельмишановний дописувач вилив на сучасну молодь у своєму пості.... Шановний Ю.Д., скаму вистачає усюди. Але принаймні тут, на ХБ, жоден з відомих мені блогерів не підпадає під ваш гнівний опис. То ж чи не варто залишити свій бісів популізм для якогось мітингу, скажімо, на підтримку пана Черновецького, який тепер буде усунений від керування Києвом, але нарешті отримає бажану дозу амфетаміну :), або на боротьбу за права фан-клубу Йосипа Джуґашвілі? Так чи інакше, але вам видніше....

Ще мене бентежить наступ на свободу слова та волевиявлення. І страйк, про який написав колега Сергій, тут дуже доречний. Я розумію, що в нас тепер модно притискати опозиційні видання та канали. Я знаю це на власній шкурі, оскільки одного разу відчув на собі тверду руку пана Ахметова. Колись після одного з його неперевершених інтерв'ю, у якому він запевняв усю країну, що у Донецьку та області жодна дитина не коїть смертельних злочинів, ваш покірний слуга наважився надрукувати у своєму абсолютно аполітичному матеріалі сухі цифри про рівень дитячої злочинності. За день після виходу свіжого номеру до друку і-мейл головного редактора був завалений листами обурливого змісту, написаними якщо не однією "рукою", то під диктовку однієї людини. Зміст був зрозумілий - "ви, такі-сякі, порочите чесне ім'я нашого царя та бога" і далі за текстом. Лише потім, після трьох-чотирьох кілобайт брутальності були спроби запитати щось цензурне на кшталт "де ви узяли такі цифри". А цифри були незадовго до цього надруковані відомством, яким нібито керувала одна з шісток "царя та бога", пан Василь Цушко. Які ж питання після цього повинні бути і до кого? Мабуть, до необережного прес-аташе, що без дозволу згори "дозволив витік цінної інформації". Від нас відчепилися, щоб знову причепитися пізніше, але "це вже зовсім інша історія" (с) 

Та не це головне, а деякі інші негативні ознаки. Будь-який психотерапевт скаже вам, що в людини, схильної до неконтрольвованого масового насилля, правда у вічі, якою б солодкою чи гіркою вона не була, викликає ще боліснішу реакцію, ніж шампунь, що потрапляє у ванній до підбитого півгодини тому ока. Тому пан Ахметов і веде себе як корова, яку гризуть настирні мухи. Тут залишається лише побажати Артемові Шевченку, якого маю щастя знати особисто, та іншим радикальним колегам вижити у цій колотнечі. А ті, хто скептично відносяться до думок автора з приводу, нехай перечитають біографію пана Нікулае Чаушеску. Спільного стільки, що аж за душу бере. Добре, що хоч покійний "граф Дракула соцтабору" не різав невинних людей мисливським ножем....

Доброго вам вечора, панове, та ще раз із Маковієм. Чекаю цікавої дискусії.

Щиро ваш, Джонні Маковій Манч

 


Открыть | Комментариев 50

Вечір із Джонні Манчем. Версія 1.1


Гутен лабен, пані та панове. Це знову я, великий та жахливий Джонні Манч. Так вже виходить, що наш сьогоднішній вечір буде максимально присвячений спорту та емоціям. Баскетбол, футбол, телебачення та інша гидота сьогодні лише вітаються. Отже, почнемо.

По-перше, хочеться відлупцювати когось. Боляче. Обома ногами та якимось дрючком. Так, я про УТ-1. Не знаю, як можна так робити пряму трансляцію? Чудово розумію, що зараз національним телебаченням опікується якесь падло із біло-блакитним партбілетом, і кожного вечора о сьомій комусь треба гавкнути у монітори щось на кшталт "жить стало лучше, жить стало веселее, спасибо Виктору Федоровичу за наше счастливое детство" (с). Так, це було і за старої влади, але зараз особливо дратує, тим більше, що не лише баскетбол можуть показувати подібним чином. Поза політикою, окреме запитання до режисера монтажу: пане, а ви хоч бурсу за спеціальністю "інженер-педагог" закінчували? А то так подавати картинку навіть молдавани не вміють - дві хвилини третьої чверті у прямій трансляції, потім несподіваний запис другої десятихвилинки у повному обсязі і знову третя, але тепер вже кінцівка....

По-друге, баскетбол усе-таки є розкіш. Щонайменше, у нашій горе-країні. Варто лише якійсь збірній натуралізовати американського стриболіста і випустити його грати проти хлопців у жовто-блакитному, як власне конструктивна гра закінчується. Невже за всі ці роки не можна було виховати бодай одного захисника, який на веденні не буде зиркати своїми кривими очиськами у підлогу, а дивитиметься на партнерів і буде пасувати тому, кому треба, а не супернику точнісінько до рук? Виходить, що ні. Аби ми воювали з кимось, і хлопці зростом метр вісімдесят та нижче були потрібні танковим військам, я б зрозумів та пробачив. Але не зараз. Тепер почнеться радісна істерика - збірна України обіграла із різницею у дев'ять очок ... мад'ярів. Мені навіть не смішно. Це називається "занапастити увесь радянський спадок". Сумно.

По-третє, збірна України з футболу гратиме (власне, вже грає) товариський матч на нейтральному полі. І для цього не треба було перетинати кордон - достатньо було призначити гру з Нідерландами у славному місті Донецьку, він же Юзівка, він же Сталіно. Порожній стадіон, половина вболівальників на якому відверто вболіває за гостей, не маючи при цьому голандського паспорту - що ще треба, аби підопічні ван Марвейка відчули себе, як вдома?

 

Дискусія триватиме до повного виснаження. Пишіть, сваріться і все тому подібне.

Джонні Манч


Открыть | Комментариев 18

Ніч із Джонні Манчем. Випуск перший


Не знаю, чи приживеться тут цей клятий жанр, оскільки він куди більш властивий для радіо, але ж починати з чогось треба. Тому почнемо.

Ось вже другий день на язиках в усіх крутиться ідея об'єднання футбольних чемпіонатів України та Росії. Та справа тут не лише у клятому соккері. Аби цю думку висловив хтось інший, я б просто хильнув ще склянку Алабами та пішов би геть до ліжка. Але піар з боку одного вельми шановного пана, що так воліє насправді, а не з тіні керувати країною... та що там країною - світом!!!... Так ось, цей піар потроху починає набридати. Я не хочу опускатися до банальної політики і не зроблю цього, але боюся, що мої наступні думки зрозуміють не усі.

Я не маю нічого проти СРСР (окрім комунізму, звичайно), але межу, вибачте, теж треба знати. Усі ці Палкіни, Галкіни та інша морська сволота, що перебуває у кровному рабстві працює на шановного Ріната Леонідовича, тільки й знають, що гавкати у мікрофон про якесь там об'єднання, але усі... усі до одного забувають просту річ. Якщо зараз узяти будь-який російський регіон (за винятком кавказьких територій, бо то абсолютно інший етнос) та Донбас і порівняти рівень дитячої та підліткової злочинності у перерахунку, скажімо, на тисячу осіб, то Рязань, Кострома та усі інші області аж до узбережжя Охотського моря кількісно та якісно поступаються у кілька разів. Оце й перекриває усі благі наміри пана Ахметова. Коли ти кричиш, що усе гаразд і порічка квітне, а поруч, за сто метрів від тебе, двоє малолітніх... навіть не знаю, як цензурно висловитися.... підрізають таксиста бабусиним кухонним ножем, забирають гроші та йдуть геть. І це, чорт забирай, система... яку можна і навіть треба змінювати.

Я розумію, коли подібні речі відбуваються десь у Гарлемі чи Бронксі, де останнім часом пістолет у руках дванадцятирічного хлопчиська стає нормою життя. Але Америка й виживає на цих національних та расових протиріччях. Якщо при пошуках відповіді на непросте запитання якийсь гострослов скаже "шерше ля фам", то тут треба шукати когось, хто відрізняється від тебе кольором шкіри. І таке відбувається не лише за океаном. Але в нас... Чому? Якого дідька? Хтось згадає жарт про те, що у вищезгаданому регіоні дітям на десятиріччя прийнято дарувати резинові кастети та дерев'яні ножі, але хтось, здається, перестав сприймати це як жарт.

Можна спробувати дорікнути мені, що я принижую гідність кожного, у кого в паспорті на одинадцятій сторінці чорним по білому написано "Донецьк", "Луганськ", "Макіївка", "Лисичанськ" і тому подібне. Аж ніяк, панове. Щонайменше, я пам'ятаю Володимира Сосюру та Євгена Мартинова, і тому ці люди не втрачені для суспільства, як можуть подумати деякі. Але у цій системі такого варіанту просто немає. Хтось боїться, що з часом буде втрачена українська мова, але вже виросло покоління, яке на російській мові не може зв'язати трьох слів без "бля" і щиро захоплюється творами "великой украинской поэтессы Анны Ахметовой" (с), на додачу плутаючи Пушкіна з Ерлом Монро. Хтось боїться, что домашнє вогнище перестане бути основою добробуту, але вже зараз виросло покоління дівчат, що навіть не жахаються підійти до плити - вони просто не знають, як це зробити.

Згубний вплив Заходу? Мей бі. Але я чомусь згадую слова мого вчителя з психології про алкоголізм. "Якщо людину узяти за шкірку й увесь вечір заливати у горлянку горілку, вона не перетвориться на п'янделигу, оскільки прокинеться вранці, прийме душ, а потім буде довго блювати і корити себе за те, що відбулося напередодні ввечері. А коли ти сам лізеш до шафи, береш пляшку "Фінляндії" та вижираєш її одним махом, а на ранок нічого на тямиш, то це є хвороба". Так само виходить і тут. Цього "добра" в нас аж занадто, але ж ніхто не приходить до чужої квартири, не сідає до комп'ютера і не вводить адресу якогось збоченого порносайту або робить наркотичну ін'єкцію господареві попри його бажання. Ми самі винні у своїх бідах. І доки дехто не перестане видавати бажане за дійсне, а пекло за рай, усе так і буде.

Чекаю ваших адекватних думок з цього приводу. Такі речі іноді будуть вискакувати з-під мого пера. На добраніч.

Щиро ваш, Джонні Манч

 


Открыть | Комментариев 15

Щось для початку


Усім доброго дня, пані та панове, хоча це звучить занадто офіційно:) Коли з'являється нова людина, то завжди виникає аж надто багато питань - хто, що, чому, звідки? Ось і почнемо.

Як потрапив сюди? Закортіло іноді поділитися з іншими своїми почуттями та допомогти ще комусь у цьому. Адже іноді документ Майкрософт Ворд може стерпіти те, чого не зможе витримати близька або не дуже людина:) Якщо серйозно, то колись я був кращим учнем на курсі у викладача психології, що має докторську ступінь у Дрездені, тож у свої двадцять із зайвим років маю право вважати, що трохи розуміюся на людських почуттях. Хоча на професійному рівні на таке ніколи не тягнуло - так, розмова за філіжанкою кави і нічого більше.

Які мої смаки? Неважко зрозуміти, що іноді я люблю розкласти крісло і подивитися який-небудь серіальчик. Але не "тупе мило", а щось таке, де треба вмикати голову. Чи то Закон та Порядок, чи то щось старіше, наприклад, Коломбо. Американський пиріг та подібне йому - як на мене, збочення :) Радянське кіно.... Так, шедеврів там вистачає, але іноді все ж таки забагато червоного кольору. Мова, як ви розумієте, зовсім не про кров. Хоча под Бейліс щось із класики Олександра Кайдановського буде якраз.

Нарешті, що я буду тут робити? Писати. Можливо, часто та небагато. Можливо, навпаки, мало та інформативно. Усе залежить від часу, пори року та погоди за вікном. Можу за бажанням навіть поговорити про американське "наше всё", тобто про баскетбол, адже трішки розуміюся у цій сфері життя. В будь-якому випадку, я завжди відкритий до конструктивного діалогу.

Завжди ваш, Джонні Манч :)


Открыть | Комментариев 65




Опрос

Про що мені краще писати, на вашу думку, шановні читачі?



Содержание страницы

Метки

Календарь
Январь
ПнВтСрЧтПтСбВск
     
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31

Интересы
ОБОЗ.ua